З Україною в серці: як 25-річна Марина Ємцева стала плакатним символом української Донеччини

Залишити коментар

14.01.2016 від vikvik97

З Украіною в серці: як 25-річна Марина Ємцева стала плакатним символом української Донеччини25-річна Марина Ємцева стала плакатним символом української Донеччини. Її фотопортрет, випадково зроблений під час мистецького заходу в художньому музеї Краматорська, використав відомий художник-плакатист Юрій Нерослік. За задумом автора, молода вродлива жінка  в віночку – це символ оновленого українського Донбасу. Хто вона, ця дівчина з плакату?Марина родом з Вінниччини, де народилася та прожила до п’ятирічного віку. Коли її батька відправили за рознарядкою на Донеччину, в Макіївку переїхала вся родина. Отже, навчальні роки Марина провела саме в Макіівці. Фахову освіту культуролога отримала на філологічному факультеті Донецького національного  університету та влаштувалася працювати вчителькою в одну з донецьких шкіл. Навіть в Донецьку дівчина намагалася розмовляти українською мовою, знаходячи однодумців. Переїхавши до Краматорська, державною мовою Марина розмовляє принципово, таким чином висловлюючи свою позицію.

Найбільше врізався до пам’яті день, коли сепаратисти захоплювали будівлю Донецької міської ради. Саме в ці години вона водила старшокласників на профорієнтаційний захід до палацу молоді «Юність». Після закінчення заходу вони не могли вчасно потрапити по домівках – по вул. Челюскінців якраз прямувала військова техніка.

Весілля в порожньому Донецьку

Вимушеною переселенкою макіївчанка стала в січні 2015 року. До цього часу вона залишалася в рідному місті. Коли навесні 2014 року почалися буремні події в Донецьку, Марина ще працювала у школі. Найбільше врізався до пам’яті день, коли сепаратисти захоплювали  будівлю Донецької міської ради. Саме в ці години вона водила старшокласників на профорієнтаційний захід до палацу молоді «Юність». Після закінчення заходу вони не могли вчасно потрапити по домівках – по вул. Челюскінців якраз прямувала військова техніка. Ох і натерпілася тоді молода вчителька, яка несла відповідальність за життя дітей! Закінчився учбовий рік і Марина звільнилася зі школи, не розуміючи майбутніх перспектив, що робити далі в учбовому закладі при окупаційній владі.

Не залишала окуповане місто навіть під час перших серйозних обстрілів. Мало того, в серпні Марина… виходила заміж. Гостями на весіллі були лише родичі, багато друзів виїхали. Людей на той час майже не залишилося в Донецьку, обласний центр став порожнім. От  таке і було весілля – в безлюдному Донецьку.

– Добре, що ми встигли оформити українські документи, – згадує Марина. – Вже через тиждень після нашого весілля було заборонено оформлення будь-яких документів за українським законодавством.

Не залишала окуповане місто навіть під час перших серйозних обстрілів. Мало того, в серпні Марина… виходила заміж. Гостями на весіллі були лише родичі, багато друзів виїхали. Людей на той час майже не залишилося в Донецьку, обласний центр став порожнім. От таке і було весілля – в безлюдному Донецьку.

Переселенка з Телевізором

До Краматорська молоде подружжя потрапило тому, що організація, де працює чоловік Марини, переїхала саме до Краматорська. Це було в січні 2015 року. Сімейна пара зібрала чемодани, з надією кожні два тижні навідуватися додому, де залишився акваріум та кімнатні рослини, а найголовніше – батьки, які через мародерів не хотіли лишати рідну домівку. Отже, речей багато не брали. Хто ж знав, що поїдуть лише на Великдень і все.  Квартира, що тоді заочно її знайшли, була непридатна для проживання, тому спочатку зупинилися у друзів, а згодом винайшли житло. Разом з Мариною та її чоловіком до краматорська переїхало їх кошеня на прізвисько Телевізор.

– Після Донецька, коли на роботу можна було добиратися по півтори-дві години, Краматорськ мені здався дуже компактним містом, де інше поняття відстані. Місцеві кажуть, далеко добиратися, їдь автобусом чи тролейбусом. А по факту виявляється зовсім поруч, можна було б і пішки подолати, – говорить Марина.

Куратор всіх музеїв 

Марина завжди мріяла працювати в галузі культури, вирішувати організаційн моменти функціонування цієї важливої галузі життя. Тому в пошуках роботи на новому місті пішла в Краматорський відділ культури та туризму. Але вільних вакансій там не було, тому просто залишила свої координати. Тим часом влаштувалася в обласний центр туризму та краєзнавства. Робота хоч і цікава, але була не до душі для Марини. Коли навесні 2015 року в Краматорську почали з нуля відроджувати обласне управління культури, Ємцева залюбки пішла на співбесіду з начальником структурного підрозділу ДонОДА Аліною Певною. Її взяли на роботу, вона стала першим співробітником відродженого управління. Який напрямок вести – був вибір, більше ж не було спеціалістів. Марина вирішила опікатися музеями та пам’ятниками Донецької області. Звісно, української її частини.

Додому Марина поїде лише тоді, коли Донецьк, Макіївка, Горлівка та інші міста знову стануть українськими. А поки що молодий спеціаліст робить все можливе, щоб привити мешканцям Донеччини любов до української культури, бере участь в організації цікавих мистецьких та культурних проектів.

– Прийшлося навчатися всьому в процесі виконання обов’язків, вникати в сутність питань, –  згадує свої перші дня на роботі Марина. – Це зараз ми точно знаємо, що на українській території Донецької області 60 музеїв різних напрямків. У нас не було ніяких документів, бо все залишилося в Донецьку. Аліна Валентинівна до свого призначення очолювала відділ культури Мар’їнського району. Для всіх нас статистична інформація була абсолютно новою. В управлінні навіть жарт був, що скільки в нас музеїв – цифра динамічна. Тепер ми точно знаємо, що їх шістдесят.  На сьогоднішній день встигли перереєструвати лише обласний художній музей, він «оселився в с. Прелестное. Переоформити обласний краєзнавчий музей, філіали якого знаходяться на український частині Донеччини, виявляється дуже складною справою. Через ці документальні перепони люди вже півтори роки працюють без зарплатні. Але вони не залишають своє справи, охороняють спадщину.

Другий напрямок роботи Марини – декомунізація. Найбільша проблема цього процесу –  відсутність державного реєстру нерухомої спадщини України. Цей документ досі не затверджений на державному рівні, тому скрізь по Україні користуються даними 1985 року.

– Коли почався процес декомунізації, стали збирати інформацію з міст та районів. Надсилають – на балансі, мовляв, один-два пам’ятники, що підлягають демонтуванню. А насправді їх шість! «Шукали» всі разом. Мар’їнський район подавав шість і всі шість демонтували. Інші казали, що їм шкода пам’ятників, бо взамін нічого іншого не поставлять. Були пам’ятники без документів. Сам пам’ятник є, а в реєстр 1985 року не внесений.  У Маріуполі по документам я нарахувала менше, ніж вони демонтували. Ще залишився Чапаєв у Волноваському районі. Районна влада була занепокоєна, що їм нічого не поставлять, тому вирішили з Чапаєва зробити козака. Але такий ребрендінг неможливий. Найважче питання – монумент Артему на горі в Святогірську.  Це пам’ятник монументального мистецтва, що знаходиться під захистом Юнеско. Через це пам’ятник не підлягає демонтуванню. До того ж, його конструкція  на 8 метрів входить у глибину гори та служить її укріпленням. На засіданнях обласної комісії по декомунізації радимо міським головам, щоб вулиці назвали іменами відомих український співвітчизників. Вулиця Спортивна чи Грушова – це добре, але люди мають знати, хто такий, скажемо, Стус і за що його було покарано. У народу має бути самоідентифікація, треба на рівнятися на свої героїв. Досить танцювати на граблях.

Війна зближує родину

Коли в Донецькій області оголосили «АТО», батько Марини пішов до воєнкомату, з надією йти захищати Батьківщину. Але через вік та стан здоров’я його відправили додому. Старший брат Марини теж не хотів миритися з тим, що твориться на Донеччині. Він аж почорнів від думок та злості на окупантів. Тому і пішов добровольцем служити. Поки 30-річний хлопець оформляв документи, матері нічого не казали. Знали лише батько та Марина, а мамі казали, що оформляється її син до нової поліції. Хлопець зізнався, що став військовим, лише коли всі документи були готові.

– Матуся спочатку образилася, потім заспокоїлася. Хвилюється, як будь-яка мати, – говорить Марина.  – До того ж, брат не каже нам, де саме знаходиться. Телефонує, щоб не хвилювалися, що з ним все в порядку, він живий та здоровий, вдягнений та не голодний.  каже навіть шкарпетки видають в армії. Війна загалом зблизила нашу родину. Мій троюрідний брат родом з Західної України, був мобілізований і зараз проходить службу тут, на Донеччині. Я його ніколи не бачила в житті, а тут якраз зустрілася, телефонуємо один одному.

Додому Марина поїде лише тоді, коли Донецьк, Макіївка, Горлівка та інші міста знову стануть українськими. А поки що молодий спеціаліст робить все можливе, щоб привити мешканцям Донеччини любов до української культури, бере участь в організації цікавих мистецьких та культурних проектів. Серед цікавих задумів –на річницю незалежності 25 будівель у рідних населених пунктах Донеччини розмалювати українською символікою .

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

RSS уніан

Статистика блоґу

  • 8,059 hits

Введіть свою e-mail адресу, щоби підписатися на цей блог і отримувати сповіщення про нові записи по e-mail.

Join 98 other followers

лік

HotLog
%d блогерам подобається це: